Підсумки акції "Не покинуті 2.0"

Підсумки

"Першим у нас з'явився кіт Укроп, восени 2014 року. Тоді в притулках для тварин бракувало місця, бо звозили хвостатих з зони АТО, де вже тривали бої. На родинній нараді ми вирішили, що ми маємо взяти тваринку з притулку. Укропчик був з місцевих, його історію появи в Притулок для бездомних тварин Сіріус ми, на жаль, не знаємо, але він дуже хотів в родину, волав голосніше за всіх..." - це початок однієї з щемливих історій, якими поділились у соціальних мережах учасники нашої акції.

Читаючи її та інші історії, ми сумували та раділи, витирали сльози та посміхались, одним словом переживали описане, наче це сталось з нами.

Але найголовніше - ми пишались, пишались кожним господарем, який не покинув улюбленця в тяжкі часи невизначеності, дітьми та дорослими, які "всиновили" покинутих або загублених тварин в час війни, лікували, оберігали їх та прийняли у свої родини.

Висновок з усіх історій був один: домашні тварини — це не просто улюбленці, це повноправні члени родини, які завжди поруч, даруючи тепло, підтримку та вірність і акція "Непокинуті 2.0" стала яскравим прикладом того, наскільки сильною може бути любов та відповідальність людей до своїх чотирилапих друзів, навіть у найскладніші часи.

Наша команда дякує кожному учаснику (а їх було 55), і хоче поділитись найяскравішими історіями:

Історія від Бакус Єремії та Бакус Василини

Разом з дітьми підготували розповідь про наших тварин для участі в акції "Непокинуті 2.0". Нагадую, зараз у нас кіт, дві кішки й собака, які до нас потрапили хто з притулку, хто з вулиці.

Розповідь від мого імені з використанням уривків з оповідання Єремія "Війна", яке він написав, перебуваючи в евакуації в Сокирянах, тому можна вважати, що це наша сумісна робота.

Мета акції "Непокинуті 2.0" - розповісти про тварин, які пережили разом зі своїми людьми евакуацію або були "всиновлені" вже після початку повномасштабного вторгнення.

У нас два в одному - й евакуація з тваринами, й "усиновлення" хвостів після 24 лютого 22 року. Наша історія:

Укропчик був з місцевих, його історію появи в Притулок для бездомних тварин Сіріус ми, на жаль, не знаємо, але він дуже хотів в родину, волав голосніше за всіх.

Василині на той момент був рік, вона зовсім не пам'ятає момент появи кота, тому можна сказати, що Укропчика вона знає все своє свідоме життя.

Укроп виявися дуже чемним домашнім котом, вихованим, врівноваженим, гарним компаньйоном й другом для дітей.

Але котика виявилося замало, діти просили ще й собачку. Й коли нарешті вік й ступінь відповідальності дозволяли вже доручити їм цуценя, в нашій родині з’явилася Буква.

Оголошення про те, що прилаштовуються цуценята породи двортер'єр, з'явилося в місцевій групі, і маля з білим носом розтопило наше серце. Цуценята народилися у домашньої собаки, яка була на самовигулі, результатом якого й став черговий приплід в сараї. З сараю Буква переїхала до квартири, як то кажуть, з усіма вигодами й привілеями.

Василина пригадує: “Батьки принесли коробку, ми відкриваємо, а там маленьке цуценя, ми дуже зраділи. Це було напередодні наших з Єремієм Днів народження”.

Це був новий рівень відповідальності, адже цуценя потребувала частих вигулів й виховання… і багато любові, а цього точно не бракувало.

Наприкінці 2021 року, коли рівень тривоги через можливе вторгнення рф почав зростати, ми почали підготовку до можливої евакуації з тваринами. Букві та Укропу замовили адресники на шию, придбали переноску. В лютому був куплений й запас корму про всяк випадок.

24 лютого сталося те, чого всі так боялися.

У своєму оповіданні “Війна” Єремій згадує:

“- Вставай!

Що сталося? — одразу відповів я.

Війна почалась! — відповіла мама.

Що будемо робити? — сказав я.

Не знаю, — одразу відповіла мені мама.

В той момент мене переповнював жах, я взагалі не розумів, як це сталося. Тоді якраз була п’ята година ранку, хоча вставати мав я о сьомій.

«Давайте прислухаємось», — через деякий час сказав тато.

«Я, здається, щось чую», — сказав я. Це ж сказала і моя сестра.

Було чутно вибухи”.

І хоча ми готувалися до такого розвитку подій, виїхати в перший же день війни не наважилися. Вирішили заночувати у друзів, а на завтра вже ухвалювати рішення щодо евакуації.

Єремій пригадує у своєму оповіданні: “Ми думали, що приїхали туди на одну ніч, то ж не взяли з собою їжу та тварин. Все здавалося, що саме так і буде, доки не почалася друга ніч відкритої війни в Україні. Я прокидаюся під якісь гуркоти та роботу моторів. Я одразу почав будити тата (ми з ним спали на одному ліжку), він також встав з ліжка, і всі дві сім’ї зібралися у коридорі на першому поверсі. Ми вирішили одразу взутися та вдягнути куртки. Коли вся техніка проїхала (а це була саме важка техніка: танки, БМП, БТР та інше), нам сказали сусіди по квартирі, що проїхала велика колона техніки, а ще сказали, що наш собака дуже гавкає, це не дивно тому, що йому було страшно. Коли почало світати, ми вирішили що залишимося тут доволі на довго, тому мама з татом поїхали до нашої квартири забирати, по-перше, тварин та, по-друге, їжу”.

По-перше, тварин, саме так, ми повернулися до квартири саме через тварин. Лишатися у квартирі було небезпечно, бо будинок стоїть прямо вдовж траси, якою ворожа техніка сунула з Білорусі на Київ, а оскільки міст через Ірпінь в Демидові був знищений в ніч на 25 лютого, виїхати автівкою вже було не можливо. Ми застрягли у вже окупованому Димері. Разом з котом та собакою ми перебралися до друзів у приватний будинок. Рішення евакуюватися ми відкладали довго, бо був відсутній зв’язок, не було інформації про те, наскільки безпечно виходити, яким шляхом краще рухатися. Але врешті ситуація ставала дедалі небезпечнішою, тому 9 березня ми склали рюкзаки (тільки найнеобхідніше - документи, ліки, корм коту, змінну білизну й пару штанів) і 10 березня вирушили.

Єремій про це написав так:

“Дорога була не близька, тому що треба було йти пішки від самісінького центра Димера до Демидівської ЗОШ, у якій я зі своєю сестрою вчилися до війни. Саме там збирали людей на переправу через розбитий нашими військовими міст через річку Ірпінь, яка розлилася через зруйновану дамбу Київського водосховища. Ріка перетворилася на суцільне болото. Волонтери будували місточок з дощечок, щоб можна було перейти. Ми чекали біля школи десь годину, поки працювала ворожа артилерія. Було дуже гучно. Приблизно саме з Козаровичів відпрацьовувала АУ по українських позиціях. Хоча це могли бути навіть САУ.

Після того, як нам дозволили йти, ми рушили до моста. Нас вели волонтери з Червоного хреста. На початку переправи стояли російські блокпости. Колона була приблизно з трьох сотень людей — біженців, які хотіли переправитися через Ірпінь.

«Нічого собі», — сказав я.

«Ріка справді розлилася», — відказала мені мама.

Наш кіт кричав не своїм голосом. Ми перед вторгненням купили йому переноску. Наш собака все рвався, куди очі бачили. По боках лежали міни, що не розірвалися. Моя мама намагалася втримати Букву, кота ніс тато.

«Так, міст міцний!», — прокричав нам один з волонтерів.

«Головне, йти по середині», — сказав інший.

Ми перейшли. Там вже була позиція ЗСУ. Ми вже думали, що все минулося, але поки ще ні.

Бабах! Усі попадали на землю, а наша собака зірвалася з повідка й ледве не потрапила під інкасаторську машину, яка приїхала вивозити всіх у центр Лютежа. Та я схопив Букву за задні лапи, мама її позвала до себе. Собака з переляку також впала на землю перед мамою і ми, не підіймаючись з землі, пристебнули її.

«Усі в порядку!?» — прокричав, щоб всі почули, один з наших військових.

Усі одразу відказали: «Так!»

«Тоді всі тікайте як найшвидше!» — сказав військовий, і всі побігли”.

Так ми разом з тваринами вийшли з окупації. Потім був шлях до Сокирян, де зовсім не знайомі люди надали нам будиночок для проживання. Наш домашній кіт став ходити на вулицю, гуляти по садочку, товаришувати з місцевою кішечкою.

Ми з дітьми часто говорили про те, що якщо наша квартира вціліє й нам буде, куди повертатися, ми по поверненню обов’язково візьмемо ще якусь тваринку.

Після деокупації Київщини, на жаль, ми не одразу змогли повернутися, бо наша квартира постраждала від рук окупантів, й потрібен був час на її відновлення. В серпні 2022 року разом з дітьми й тваринами ми нарешті повернулися додому.

Про свою обіцянку взяти в родину безпритульну тварину ми не забули. І вже у вересні 2022 року ми забрали у волонтерів тендітну кішечку Нюру, яку знайшла військова. Нюра була хвороблива, з покрученим хвостиком й дуже-дуже ніжна. З перших днів в родині вона стала найкращою подружкою Василини.

Але на цьому історія не завершується. Через кілька тижнів на ранковій прогулянці наша Буква у дворі знайшла мокре знесилене кошеня, яке кричало не своїм голосом. Був жовтень, йшов дощ. Брудне й голодне “казна-що” довелося рятувати з вулиці й нести додому. Так у нас з’явилася Чупакабра, скорочено Чупа. Ми планували відмити її й прилаштувати в добрі руки, але врешті тими добрими руками стала наша родина.

На цьому б наша історія порятунку покинутих тварин могла б завершитися. Але взимку наша Нюра дуже захворіла, ми одразу помчали до ветеринара, почали лікування, але хвороба була безжальна, й буквально за три дні Нюри не стало. Ми переживали всією родиною, але особливо важко було Василині, бо то була її Нюра. Василина весь час її згадувала.

І коли влітку на сторінці притулку “Сіріус” з’явилося фото чорного кошеняти, схожого на Нюру, ми не довго вагалися. Вже наступного дня кошеня було вдома.

Тепер ми маємо собаку, двох кішок і кота. Всі тваринки стерилізовані, щеплені, для кожного котика є своя переноска. Василина іноді питає: “Якщо знову доведеться виїжджати, ми ж не покинемо тварин?” Відповідаю, що, звісно ні, бо це члени родини".

У розповіді використані цитати з оповідання “Війна” автор Єремій Бакус (учень 9-А класу Демидівського ліцею) й спогади Василини Бакус (учениці 6-В класу Демидівського ліцею).

Різдвяна історія від Петриковець Діани

Холод особливо не турбував. У кота була тепла біло-руда шубка, хоча й досі сплутана, в якій мороз доставляв би лише трохи незручності. Лише трохи. Але зараз це стало проблемою. Голод і холод невблаганно гнали кота на веселку. Він сидів у дворі під припаркованою машиною, де ще зберігалася ілюзія тепла. Ракета прилетіла в його будинок, якраз у під'їзд, де він жив. Коли під'їзд обвалився, він втік і сховався. Було дуже страшно. Господарі його не шукали, вони просто зникли з його життя. Але він повернувся. Він просто не міг далеко відійти від свого дому. Поки не прийшли заморозки і не пішов сніг, жити було нормально. А тепер зима заганяла людей у їхні домівки, і ніхто не виносив їжу. Кіт став скелетом в шикарній, хоч і брудній шубці. Подушечки його лап потріскалися настільки, що було боляче ходити. Кіт лежав під машиною, заплющивши очі.
Донька Жінки обережно рулила вузькою дворовою дорогою. На задньому сидінні в колисці спала Дитина. "Дивись, все сидить. Не поспішай», — сказала Жінка. Ззаду посигналила машина. «Хапай його!». «Ти впевнена?» — запитала Дочка. — «Авжеж. Цей – мій». «У нас вже шість на трьох». "Погана цифра. Краще сім. Хапай швидше. Он сигналять ззаду". Дочка швидко вийшла з машини, простягла руку і витягла кота. Він висів у неї в руках, як ганчірка. "Брудний. Поклади його на підлогу». Ззаду ще просигналили. Дочка роздратовано обернулася і побачила, що водій показує великий палець. Вона посміхнулася і помахала йому рукою. — «Ти будеш Семеном, — сказала Жінка. - У будинку має бути чоловік. Я покажу тобі, де дриль лежить».

Історія від Злючого Тимофія та його мами Вероніки

Друга дитина чи як ми наважилися на дві кішки вдома 🤪

Ми давно (тобто я) говорили про тваринку для Тимофія, хоча весь час планувався песик. Коли чоловік змилостивився, а я запланувала сюрприз для сина на ДР: цуценятко у коробочці (з дірочками для дихання!) під ялинку - Тимофій вирішив, що йому терміново треба кошеня 🙈 І в той час, як він своє бажання зафіксував до рівня "так-так-так-дуже-хочу", у сусідки в сторіс бачу оголошення про двох милих створінь, які шукають дім та люблячу родину 😃

"Беру", - подумала я про себе, але на оглядини таки пішли. З нашою майбутньою кицею поспілкуватися можливості не було, а от знайомство з її братом було вдалим. Ще й сусідка сказала, що кошенята близнюки. За кілька днів Лапка (а саме так її назвав Тимофій) переступила поріг нашого дому 🥰

Перший день котеня було боязким, тихим (думали, що то такий характер), та ще й Муля (наша 16-річна киця) все швендяла квартирою та шипіла. Але на ранок Лапео (а це вже я її так називаю) ходила королевою. І не просто ходила, де їй хотілося, але й їла за двох і на Мульчин лоток ходила по своїм кошачим справам 😅

Але це все весело та мило, якщо не розказувати про тиждень без сну! Чому? Все просто: мале кошеня - це мала дитина, яку треба годувати свіженьким та смачненьким, привчати до горщика після кожного прийому їжі та сну (пам'ятаєте, що коти нічні створіння?), а ще спати нерухомо, щоб ненароком цю кицю-мацицю не роздавати, бо спить вона під боком - гріється 🥰

А ще щоразу треба слідкувати за спілкуванням наших улюбленців: Муля постійно шипить, а Лапка її провокує 🤣 І це не жарти! Лапео полює на колишню хазяйку дому, дразнить її та біжить на обід першою 😅

Вже майже три тижні ми батьки цієї розбишаки (вона дуже грайлива, а ми дуже пошкрябані 🤪), і можемо бути спокійні: у нашої "дитини" апетит відмінний, сон міцний, а характер сталевий 🤟

Ну, а "старушка", сподіваюся, скоро змириться та потоваришує з Лапочкою ❤️

Історія від Резнікова Романа

Труся – символ незламності

Всеукраїнська акція "Не покинуті 2.0" – це не просто збір історій про тварин, це віддзеркалення нашої людяності, нашої здатності до співчуття та милосердя, особливо в часи випробувань. Моя історія про маленьке кошеня з великим серцем, про Труську, яка стала для нас не просто домашнім улюбленцем, а символом незламності та віри в життя.

Всім відомо, що у кожного воїна, який боронить нашу землю, є свій бойовий талісман, вірний друг і компаньйон. Це може бути собака, кіт, їжак чи навіть пташка – істота, яка розділяє з захисником всі тяготи військового життя, дарує тепло та безмежну відданість. Саме з бойових позицій моїм братом до нас приїхала вона – Труся.

Її ім’я, можливо, комусь здасться незвичним, але воно несе в собі глибокий зміст. Янголи-охоронці у формі ЗСУ, ті, хто знайшов та врятував це маленьке створіння, назвали її Трусею від слова "розтяжка". Це страшне слово, що асоціюється з війною, з болем та втратами, стало для цього кошеняти символом нового життя. Труся була тяжко поранена, внаслідок чого втратила задню лапку. Важко уявити собі той біль, який пережила ця маленька істота. Але, незважаючи на фізичні страждання стала джерелом позитиву та невичерпної енергії.

Труся швидко адаптувалася до нового дому. Її три лапки не стали на заваді для активних ігор та дослідження території. Вона з легкістю стрибає, бігає та грається з іграшками, ніби й не було тієї страшної травми. Її оптимізм та життєрадісність вражають та надихають. Дивлячись на неї, розумієш, що навіть після найважчих випробувань можна знайти в собі сили жити далі, радіти кожному дню та дарувати любов оточуючим.

Труся стала для нашої сім’ї не просто домашнім улюбленцем, вона стала справжнім членом родини, джерелом тепла та позитиву. Її історія – це історія про силу духу, про здатність долати труднощі та залишатися оптимістом за будь-яких обставин. Її історія – це ще одне свідчення того, що війна залишає свій слід не лише на людях, але й на тваринах, які опиняються в епіцентрі подій.

Акція "Не покинуті 2.0" дає нам можливість не лише розповісти про долю тварин, які постраждали від війни, але й звернути увагу на важливість гуманного ставлення до них. Адже вони, як і ми, потребують захисту, любові та турботи. Історія Трусі – це лише одна з багатьох історій, які потребують нашої уваги. Пам’ятаймо, що ми відповідальні за тих, кого приручили, і що навіть маленька допомога може врятувати життя.

Історія від Марченко Вікторії

Сьогодні ми хочемо ознайомити вас іще з однією історією, врятованої тваринки якій дали свою любов і тепло, від моєї вихованки групи 5, Марченко Вікторії та її матусі Марченко Яни.

Коли почалася повномасштабна війна, ми змушені були залишити наше рідне місто — прекрасний Харків. Дім, вулиці, парки, улюблені місця — усе залишилось позаду. Серце розривалося від болю, але головним було зберегти сім’ю. Ми вирушили до Хмельницької області, де на нас чекала невідомість, але й надія на безпеку.

Перші тижні були важкими. Ми звикали до нового місця, намагалися адаптуватися. Одного дня, прогулюючись околицями, натрапили на худого, занедбаного котика. Він сидів під старим парканом, боязко поглядаючи на нас великими жовтими очима. Це був Мурчик.

Ми не змогли пройти повз. Котик виглядав так, ніби довго голодував, але водночас у його погляді було щось тепле й довірливе. Ми принесли його додому, нагодували, і вже за кілька годин він солодко муркотів, зігріваючи нас своєю присутністю.

Мурчик став частиною нашої родини. У важкі часи його мурчання заспокоювало нас, допомагало відволіктися від тривожних думок і згадати, що життя триває. Ми врятували його, але він врятував нас теж — подарував радість і відчуття дому там, де ми цього найбільше потребували.

Зараз Мурчик живе з нами, сповнений сил і любові. Його історія нагадує, що навіть у найважчі моменти життя дарує нові початки, якщо ми відкриті до них.

Прочитати більше історій можна в соціальних мережах за гештегами #happypaw #bioetika #непокинуті та посиланнями:

Для всіх учасників акції ми підготували подяки, які можна завантажити, натиснувши кнопку "Подяки учасникам" в кінці статті.

Разом із партнерами ТМ Purina ми також підготували подарунки та розіграли їх серед всіх учасників.

Вітаємо переможців!*

* ПІБ учасників вказано відповідно до даних поданих у заявках (без змін).

Пересилка подарунків здійснюватиметься Новою поштою за рахунок отримувача.

Найближчим часом на електронну пошту переможців надійде лист з інформацією про можливість отримання подарунку.

Відео процесу розіграшу

Дякуємо кожному, хто долучився до акції! Ваша любов і турбота — це натхнення для інших.

Разом ми робимо світ добрішим! 🐾

Підсумки акції "Не покинуті 2.0"

Розказати друзям

Генеральні партнери