Пушок

Колись у одному затишному будинку жив він — Пушок. Домашній, пухнастий, завжди біля своєї людини. Він був її тінню, її мовчазним другом, котом, що чув серце. Їхнє життя йшло в спокійних ритмах: ранкова кава з муркотінням, вечірні обійми, тиша двох, яким добре разом.

Та одного дня все змінилося.

Її не стало. І дім, наповнений теплом, раптом охолов.
Пушок сидів біля дверей. День, другий, тиждень. Він чекав.
Його ніхто не кликав по імені. Його миска залишалась повною. А серце — порожнім.

Діти й онуки господарки не забрали його. Він став непотрібним. Просто зайвим.
Так Пушок опинився в притулку.

Там він довго ховався від світу. Не їв. Не дивився в очі. Його ніжна душа ніби згорнулася в клубочок, в якому лишилася тільки тінь того колишнього котика. І навіть тіло почало здаватися — здоров’я похитнулось, і здавалося, що цей кінець вже остаточний…

Але ні.

Хтось гладив його кожного дня, говорив з ним, навіть якщо у відповідь була лише тиша.
Хтось лікував, підтримував і чекав разом із ним.

І одного ранку він сам підійшов. Потерся об долоню. З’їв. Муркнув.
Маленький знак — велика перемога.

Сьогодні Пушок — все ще дуже ніжний і трішки сумний, але вже знову дивиться у вікно.
Він ніби питає: «А може… там, за вікном, ще є хтось, хто мене чекає?»

 Цей котик заслуговує не просто дім. Він заслуговує повернення в казку. У свою нову, добру історію, де є любов — і кінець не сумний, а щасливий.

 Полтава
 0950092447

«Навіть після найтемнішої ночі настає світанок. І хтось обов’язково прийде — той, хто не покине».